Завдяки свідкам та історикам ми вже знаємо досить правди, щоб зрозуміти, яка велика і безповоротно втрачена частина України лежить у тих могилах. Зрозуміти самим і розповісти світові.
У 1932-1933 роках, а ще в 1920-1921, а ще в 1946-1947 роках радянська влада штовхнула в ті могили мільйони своїх підданих. В якійсь із тих могил лежить хто-небудь мало не з кожного українського роду. Не через війну, не за бунт – лише за те, що вони були українцями.
Триває дискусія навколо сухої статистики: 2 -3 -7-10 мільйонів. Ці цифри – чисельність населення цілих країн. За цими цифрами – знищення генетичного коду нації, зміна етнічної карти Європи і світу. Чому замовкла українська мова у Вороніжу і в Курську? Чому її не чути на Кубані? Чому вона досі неголосна у Києві? Все це – наслідок геноциду українців.
Треба мати мужність зрозуміти причини біди. Назвати вбивць. Через 50 років після смерті головного ката не важко назвати його ім’я, імена його челяді. Але маємо йти далі. Українська держава має назвати всіх злочинців. Назвати владу, що вся тоді була в руках партії. Вона стала організатором і виконавцем геноциду. Її ЦК приймав постанови про знищення мільйонів людей, прикриваючи вбивства безбарвними словами про збільшення хлібозаготівель.
Голодомор є геноцидом, злочином проти людяності і проти людства. Мусимо добитись, щоб міжнародне співтовариство зрозуміло масштаб української катастрофи. Необхідно звернутися до ООН, інших міжнародних організацій, підготувати необхідні документи.
Совість вимагає встановити якомога більше імен загиблих. Забуті могили – це сором, який має пекти очі кожному з нас. Їх треба знайти і впорядкувати.
Наш святий обов’язок – по всій Україні, в першу чергу в Києві, звести гідні меморіали і пам’ятники, здатні хоч частково передати глибину тієї трагедії.
Для тих, що загинули в голодоморах, ми можемо зробити тільки одне – пам’ятати і гідно вшанувати їх пам’ять. Для тих, кому пощастило вижити, необхідно встановити спеціальні пенсії, знайти інші форми підтримки і поваги.
Необхідно підтримати дослідників, учених, які розкривають нові і нові факти про геноцид, шукають і знаходять нові документи. Має бути створено міжнародний центр-музей, базова наукова установа для вивчення голодомору 1932-1933 років, інших голодоморів і геноцидів проти українців.
Необхідно масовим тиражем видати книгу «Правда про голодомор», встигнути записати свідчення очевидців трагедії. Це буде найстрашніша в світі книга, але ми не сміємо відводити від неї очей. Такої книги не хочуть випустити у світ спадкоємці організаторів геноциду. Бо її прочитають діти тих, хто й досі не зважується самому собі сказати правду. Діти не мають генетичного страху, вони будуть дивитися в очі і задавати питання, на які не можна не відповідати. Тоді ми змушені будемо зробити найголовніший висновок. Поразка в боротьбі за незалежність 1917-1920 років, голод 1921-1922 років, великий голод 1932-1933 років, жах війни 1941-1945 років, голод 1946-1947 років, трагедія УПА, загибель Василя Стуса в мордовському таборі мають спільні корені зі слабкістю України сьогодні.
Порівняйте давню біду і нинішні негаразди. Влада, що не хоче залежати від народу. Преса з кляпом у роті. Верховна Рада, яку хочуть перетворити у згодний на все Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет.
Ми будемо гарантовані від повторення минулого, тільки якщо влада залежатиме від народу, якщо Верховна Рада стане парламентом, якщо преса буде вільною. Якщо ми побудуємо демократичну країну. Через демократію веде дорога до добробуту держави і людей, на якій немає вороття до голодомору.